zhenializa

День Перемоги

Tue, 06 May 2008 18:18:49 GMT

Міфи й непорозуміння: Ми - онуки війни?

Скоро – чергова річниця перемоги в другій світовій війні. Втисячне проговорюються заяложені фрази про святий подвиг тих хто порятував людство від нацизму. І всоте лунають так само вже звичні фрази про фактичну поразку радянських людей у другій світовій, чиє рабство було закріплене новою хвилею повоєнних сталінських репресій, тоді як переможені країни стали заможними й демократичними. Сталін мав пити щурячу отруту, так само, як і Гітлер, то було б направду гідне завершення Другої світової! І СРСР мав розпастися ще тоді.

Але історії не перепишеш. Вітчизняна війна завжди вважалась радянською святинею. Цей настрій підтримувалось якісним радянським кінематографом, щемкими фронтовими піснями і сльозами на очах тих, хто все те пам’ятав. Ми жили в атмосфері культу війни, коли святість війни переходила навіть у неконтрольоване згори молодіжне середовище. А втім, поки на чорно-білих екранах гинули гарні хлопці в пілотках, дядьки з орденськими планками завзято воювали з чергою за додаткову дефіцитну в СРСР бляшанку згущонки, відштовхуючи вагітних жінок. Але це вважалось за потрібне не помічати, соромлячи тих, хто не запропонував фронтовикові сидяче місце у транспорті.

…А сьогодні їх висаджують із маршруток, водій завжди скаже, що в нього пільгове місце вже зайнято, і їх шкода. Іноді хтось з молодих заплатить гривню за фронтовика у маршрутному таксі, і вони вдячно беруть ту послугу, і їдуть, куди їм треба, не вимагаючи сидячого місця. Але ще більшою мірою їх шкода тому, що величезна армія, яка перемогла страшний і грізний нацизм, виявилась безпорадною перед власною тиранією. Зовсім як у вірші Йосифа Бродського «Похорон Жукова»: «смело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою». З війни прийшли ті, хто не боявся смерті й умів тримати зброю. Вони приступили до мирної праці. Але чи виступали вони проти страшних повоєнних репресій? Країна, яка виграла другу світову, згодом сама розв’язала неправедні війни. Ті, хто порятували світ від фашизму, чи виступили вони проти тих воєн? Чи був бодай один голос від ветерана Великої Вітчизняної, щоб їхніх онуків не гнали, як баранів до бійні Афганістану?

Їхнє життя закінчилось більше 60 років тому. І тому їх сьогодні шкода найбільше.

Велика Субота

Sat, 26 Apr 2008 06:37:11 GMT

Я цілком розумію людей, у яких складні стосунки з християнством. Я й сама певною мірою належу до них. Але, як на мене, оті складні стосунки породжені двохтисячолітньою практикою християнства, а не його філософією.

А сенс сьогоднішнього дня, коли Христа нема ні на землі, ні на небі, коли Він у пеклі, я розумію так, що немає у неосяжній світобудові місця, куди не може увійти Бог. Є безліч місць, де Бога немає, але він може з’явитися будь-де. В убогій лікарні, де заживо гниють паралізовані, у брудній в’язниці з її диявольськими законами, у пеклі домашніх сварок. Бог може прийти в будь-який покинутий Богом куток.

Отже, субота перед Великоднем між темрявою Великої П”ятниці та Світлою Неділею є днем глибокого мовчання. В цей день Господь, який був у Христі, побував серед померлих, він пішов зі світу живих і сповна пізнав смерть, як одного дня це станеться з кожним із нас.

Він пізнав усе це на власному досвіді. Євангеліє розповідає про темряву над землею, яка була страшнішою за фізичну темряву, бо то була темрява, яка поглинула поняття й цілі, яка знищила саму ідею добра. Як сталося так, що Бог любові зійшов у темряву світового зла? Він пройшов той шлях до кінця. Він не тільки помер, “він зійшов у пекло”, як каже Писання. Прямо в античний Аїд, в юдейський Шеол, місце, куди йдуть всі померлі. Але велика слава християнської віри полягає саме в тому, що Бог, який відкрився в Ісусі, є тим Богом, який увійде у ніщоту смерті. Він зійшов прямо в пекло відсутності сенсу.

Він сходив у найглибше пекло, одначе переможно вийшов звідти. Чи не в цій грандіозній символіці зосереджено той глибоко гуманістичний сенс християнства, який не може не зворушити навіть людей абсолютно світських, які є християнами тільки за традицією?

Страстная неделя

Thu, 24 Apr 2008 20:04:32 GMT

Величайшие символы христианства зашифрованы именно на страстной неделе. Об этом всем можно не думать, ведь жизнь светского государства не становится более сосредоточенной и торжественной в дни крестной муки. Но, если кто желает в эти задуматься об истоках самой великой этической системы человечества, и заговорить об этом, по возможности не поминая имя Господа всуе, то можно попытаться найти эти слова.

Я не исполняю обрядов, видя в них проявление лубочного христианства. Более того, сейчас, на страстной неделе я не боясь сказать, что я не крещенная и креститься не собираюсь. Но я всей душой воспринимаю христианскую философию и признаю, что этика христианства является чрезвычайно высокой, и ничего выше этого человечество еще не придумало.

Самый первый из постулатов христианства, о котором слыхал каждый, абсолютно не причастный к христианству, кто и Евангелие никогда не открывал: подставь левую щеку, если тебя ударили по правой. Первая реакция: какая глупость! Гораздо понятнее жить по принципу «око за око». Только потом поймешь, что подставить правую щеку – это не самоуничижение и не мазохизм. Подставить правую щеку нужно так, чтобы ударившая рука опустилась. И больше не била бы ни левой щеки, ни правой.

Если б меня спросили, что я желаю все негодяям этого мира, я отвечу: я не желаю им пережить то, что они заставили пережить других. Я не желаю им справедливого суда на земле. Я желаю им всем раскаяться. И больше ничего. Я понимаю, что это неосуществимый проект. Но только такая постановка вопроса поднимает человека над бредом вечной вражды, над болотом вечной ненависти.

Но иногда христианский проект работает. Если бы этого не было, мы бы не вошли в третье тысячелетие от Рождества Христова. Для этого нужна небывалая внутренняя сила одного человека. Та, от которой кровавые мечи сами вкладываются в ножны.